II

Першого вересня 1939 р. вибухнула німецько-польська війна. На українських землях під Польщею зразу творилися повстанські відділи для боротьби з окупантом, з яких деякі досягали розмірів куреня [13]. "Революційно-партизанську акцію підготовила і керувала нею Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ, зокрема крайовий провідник Володимир Тимчій-Лопатинський і військовий референт Володимир Гринів-Кремінський" [14]. Тимчій прийшов на зміну Тураша, який загинув при переході німецько-польського кордону в червні 1939 р.

Закарпатські події причинилися в поважній мірі до рішення групи провідних революціонерів ОУН зформувати в лютому 1940 р. новий провід на місце ПУН, що його назвали "Революційним Проводом ОУН" під керівництвом Степана Бандери. "А це тому, що фактично в ОУН до 1940 р. існували два різні, протиставні ідеологічні й політичні потенціяли, напрямки, дві протиставні концепції…", — як стверджує Степан Бандера [15].

Коли розлетілася польська імперська держава, то з польських тюрем і концтабору в Березі Картузькій вийшли на волю тисячі українських революціонерів. Майже всі вони опреділилися по боці творення власної, української, незалежної збройної сили. Йшли гарячкові заходи мілітаризувати ОУН під новим окупантом — російськими імперіялістами [16]. Коли Тимчій і Гринів загинули в лютому 1940 р., то їх настанову продовжували чергові два славні крайові провідники — Дмитро Мирон-Орлик і Іван Климів-Леґенда.

Від лютого 1940 р. військовим референтом в Революційнім Проводі ОУН був пор. Роман Шухевич. Ця референтура розгорнула на Західніх околицях Українських Земель (ЗоУЗ) інтенсивну підготовку військових кадрів [17].

Взагалі, 1940-й рік знаменний в історії ОУН сильною революціонізацією кадрів, як підсумок досвіду, пережиття, боротьби й жертв цілого попереднього десятиліття й сильного переконання в проводі, що грядуть для українського народу епохальні події. Ця войовничо-революційна атмосфера віддзеркалена в Маніфесті ОУН, виданому в грудні 1940 р. Там читаємо: "Тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поневолені Москвою народи" [18].

В квітні 1941 р. ОУН відбула свій II Великий Збір, на якому прийнято постанову, що ОУН буде

"спиратися на власні сили українського народу, відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили…". У "Військових постановах" читаємо: "1. Для здійснення своїх цілей ОУН організує й вишколює власну військову силу. 2. Завдання військової сили ОУН є: а) зорганізувати й перевести збройну боротьбу ОУН за перемогу Української Національної Революції й здобуття Української Держави; б) бути ядром Української Армії в Українській Державі… 4. Завдання Військового Штабу й військових осередків ОУН в часі зриву є зорганізувати збройну силу Революції та керувати військовими акціями на землях. 5. У збройному зриві ОУН організує й веде до боротьби всіх українців без огляду на їх політичні переконання…"

І далі:

"8. Ввесь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки Української Революції знайде своє втілення в українській революційній армії, яка постане в боротьбі цілого озброєного народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідеї Української Революції — свободи народам, — поза межі Рідної Землі" [19].

Люди, котрі приймали ці постанови, були тими самими людьми, які згодом формували УПА і вели її до боротьби проти загарбників.

У висліді II ВЗ ОУН швидким темпом розгорталася військова підготовка кадрів ОУН до боротьби за УССД. Провід ОУН, обраний на 2-му ВЗ на місце тимчасового РП ОУН, зорганізував на ЗоУЗ Крайовий Військовий Штаб (КВШ), очолений сотником Дмитром Грицасм, в склад якого ввійшли м.і. пор. Р.Шухевич, пор. О.Гасин та інші старшини. Через зв'язки до командування німецької армії вдалося вишколити і зформувати більший відділ націоналістичного війська під назвою: Дружини Українських Націоналістів (ДУН), що досягав кількости 800 осіб. Всі старшини і вояки ДУН були підпорядковані ОУН та склали присягу на боротьбу за УССД. Дружини Українських Націоналістів були під командою майора Євгена Побігущого і тоді вже сотника Романа Шухевича.

Після вибуху німецько-російської війни 22 червня 1941 р. ОУН негайно активізувала свої військові формації, щоб власними силами повести боротьбу за УССД [20]. Крайовий Провід на ЗУЗ під російською окупацією, до якого тоді входили визначні революціонери Іван Климів, Дмитро Маївський, Тарас Онишкевич, Роман Кравчук, Ананій Закоштуй та інші, змобілізував біля 10,000 готових до бою озброєних військовиків-націоналістів [21]. Ці відділи вступили в бої з втікаючими російськими окупаційними військами [22].

Проголошення відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. у Львові було поєднане з прибуттям куреня ДУН та підпільних збройних відділів. Ці відділи ОУН навіть визволили були від російських окупантів кілька міст та містечок. Тому, що німецький фронт пересунувся блискавичним темпом через західні й північно-західні землі України, то збройні відділи ОУН не мали часу оформитися у більші з'єднання.

Тоді провід ОУН вирішив зформувати з цих відділів "Українську Народню Міліцію", як орган влади в українській державі. Вони проіснували до вересня 1941 р., коли німецькі окупанти заходилися переформовувати їх в "Українську Допомогову Поліцію", підпорядковану окупаційній німецькій владі [23].

Відповідальним за організування Української Народньої Міліції був член проводу ОУН Іван Равлик [24]. Ці українські державні відділи міліції вкрили вкоротці густою мережею ЗУЗ, ПЗУЗ і частину ОСУЗ (Осередньо-Східні Українські Землі) та Буковину [25].

5 липня 1941 р. проголошено склад Українського Державного Правління (УДП) під головуванням Ярослава Стецька, заступника голови проводу ОУН. Позицію міністра військових справ в УДП прийняв ген. Всеволод Петрів, а державними секретарями стали сот. Роман Шухевич і пор. Олекса Гасин. Міністерство видало доручення негайно приступити до творення військових шкіл: старшинської біля Мостів Великих під командою сот. Дмитра Грицая, підстаршинської в Поморянах під командою пор. В.Івахова-Роса, підстаршинської в Рівному під командою полк. Л.Ступницького [26] і підстаршинської біля Радехова під командою пор. Осипа Карачевського. Військову школу організовано на наказ ОУН і в Луцьку під керівництвом пор. Вірлика, що оформилася у військовий курінь. Коли німецькі окупанти знищили українську державу, то цей курінь змінив назву на "Господарчий курінь", який перетривав аж до весни 1943 р. і тоді перейшов до УПА [27].

Рівночасно ОУН перевела існуючий досі на ЗУЗ КВШ на Західні Українські Землі, що дальше залишався під командою сот. Д.Грицая. Також невдовзі був зорганізований у Рівному стрілецький резервовий полк "Холодний Яр" під командою полк. Л.Ступницького, що складався в своїй більшості з членів і симпатиків ОУН, і цей полк перейшов до УПА навесні 1943 р. Як бачимо, влітку 1941 р. ОУН провадила широку діяльність на відтинку підготовки власних військових кадрів.

Як знаємо, німці поставилися вороже до відновлення української держави. Тому в серпні 1941 р. сотник Р.Шухевич вислав до команди німецьких військ заяву, що з огляду на ворожу поставу німців до української держави ДУН перестають трактувати їх як союзників і не можуть більше з ними співпрацювати [28]. Німці негайно роззброїли ДУН і вислали в запілля. Члени ДУН, одначе, погодилися переформуватися у спеціяльний батальйон для поборювання комуно-російської диверсійної партизанки на Білорусі. Там вони перебули до грудня 1942 р., де придбали цінний досвід у боротьбі з російською протиукраїнською партизанкою [29]. Від вересня німці змушували станиці Української Народньої Міліції переходити у станиці порядкової поліції [30].

У вересні 1941 р. відбулася підпільна Перша Конференція ОУН, на якій, між іншим, визначено, що гітлерівська Німеччина є таким самим ворогом України, як сталінська Росія. Видано доручення приготовлятися до збройної боротьби проти німецьких окупантів [31]. Всією воєнною підготовкою далі керував КВШ ОУН, очолений сотником Дмитром Грицаєм, військовим референтом в Проводі ОУН. Незабаром відновлено або зорганізовано сітку військових референтів при краєвих, окружних, районових і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східньої і південно-східньої України. Всі члени ОУН були зобов'язані перейти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів "Тигри", що діяла в Долинському повіті Станіславівської області, що її перейшли тисячі членів і симпатиків ОУН. Під кінець 1941 р. Провід ОУН призначив провідником ОУН на ПЗУЗ енергійного Дмитра Клячківського (відомого під псевдами Охрим і Клим Савур). Він взявся за формування збройного підпілля. Військовим референтом в Краєвім Проводі ПЗУЗ став Сергій Качинський.

Весною 1942 р. німецькі окупанти призналися, що їм не вдалося знищити українського націоналістичного руху, а навпаки — цей рух постійно зростав у силі. Гітлерівський міністер пропаганди Ґеббельс записав у своїм щоденнику під датою 6 березня 1942 р. наступне: "Повстанська загроза збільшується з дня на день. Повстанці опановують цілі області, вживаючи терор. Національні рухи сильніші, ніж ми передбачали. Це відноситься до балтійських країн і України"[32].

У квітні 1942 р. відбулася Друга Конференція ОУН, на якій виразно визначено необхідність основувати всю дальшу діяльність ОУН "на творенні і розбудові власних революційно-політичних і військових сил".

Конференція прийняла концепцію двофронтової війни: "Московсько-большевицькій міжнародній концепції — Інтернаціоналу й німецькій концепції т. зв. "Нової Европи" ми протиставляємо міжнародню концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Европи на засаді вільних національних держав під гаслом — "Свобода народам і людині"[33]. Вищевказана концепція ОУН стала політичною основою, на якій згодом постала УПА. Вона була притаманною політичною ідеєю УПА, що категорично відкинула будь-яку коляборацію з німецькими і московськими імперіялістами. Ця концепція перешкодила ширенню коляборації з т. зв. меншим злом, тобто з гітлерівськими расистами на базі т. зв. антикомунізму.

Ярослав Стецько скоментував концепцію ОУН такими словами: "УПА заперечувала тотально обі ворожі сили в Україні і не пристосувала себе за ніяких умов до жодної з них, її "співіснування" з Німеччиною і Росією було на полі бою, де грали скоростріли і падали наші і окупантські вояки" [34]. Завдяки концепції двофронтової війни народні маси пішли за ОУН, що стала справжнім авангардом народнього руху, а всі інші групи зникли.

У наслідок її Конференції ОУН відбулись дві події: весною 1942 р. сот. Р.Шухевич вислав двох старшин — пор. Василя Сидора і пор. Юліяна Ковальського в розвідку по північних областях України з наміром піднайдення найкращих місць для встановлення військових баз ОУН. Ці старшини ствердили, що Чернігівщину, як також східні райони Житомирщини уже опанували чекістські банди. Найкращі можливості були на Берестейщині, Рівенщині й Ковельщині. Другим кроком було рішення Проводу ОУН творити на ПЗУЗ густу сітку Самооборонних Кущових Відділів (СКВ) в силі від роя до чоти на село для охорони населення від нападів німецьких, російських і польських грабунково-терористичних банд [35]. Треба припускати, що весною 1942 р. зроблено в Проводі ОУН теж рішення, щоб Військову Референтуру в Краєвім Проводі ПЗУЗ поширити в КВШ при КП ОУН.

Такий висновок можна зробити на тій підставі, що вже влітку 1942 р. була перенесена із ЗУЗ на ПЗУЗ група старшин ОУН, між якими були пор. Івахів-Рос і пор. Василь Сидор.

Від літа 1942 р. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери перейшла на ПЗУЗ від пасивного спротиву до збройної оборони. З рук українських революціонерів почали гинути окупанти [36]. Від місяця серпня не минало вже й тижня, щоб Самооборонні Кущові Відділи не ліквідували жандармів, ляндвіртів, німецьких поліцаїв.